Багряний Іван Павлович
- Язык: Украинский
- Пол: мужской
- Дата рождения: 19 вересня (2 жовтня) 1906
Об авторе:
Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́влович[1] (також: Лозов'ягін); 19 вересня (2 жовтня) 1906, Охтирка[2], Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — українськийпоет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.[3] Становлення[ред. • ред. код] Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета. У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. 1922 року почався період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він був то замполітом цукроварні, то окружним політінспектором в Охтирській міліції, то вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані. 1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші [4]. Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки по Україні. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства. 1926 року вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книготоргівлі. 1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у ХVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, що знаходився поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…» [5]. В ув'язненні та на засланні[ред. • ред. код] 16 квітня 1932 його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу. Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно було арештовано, сидів у Харківській в'язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'явили нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романі «Сад Гетсиманський». Під час Другої світової війни[ред. • ред. код] Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один із своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»). У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле»[6]. У березні 1945 Багряний перебував у Карпатах у селі Даба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Івана Багряного. Саме у цей період він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових держав», моїх запеклих ворогів».[7] В еміграції[ред. • ред. код] 1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими „розенбергівськими штабами“, в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через „оунівське підпілля“. Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Лео Мол[8]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965. Сім'я[ред. • ред. код] Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя[9]. На еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини)[6]. Їхні діти: Нестор і Роксолана[10].
Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́влович[1] (також: Лозов'ягін); 19 вересня (2 жовтня) 1906, Охтирка[2], Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — українськийпоет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.[3] Становлення[ред. • ред. код] Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета. У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю. 1922 року почався період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він був то замполітом цукроварні, то окружним політінспектором в Охтирській міліції, то вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані. 1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші [4]. Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки по Україні. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства. 1926 року вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книготоргівлі. 1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у ХVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, що знаходився поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…» [5]. В ув'язненні та на засланні[ред. • ред. код] 16 квітня 1932 його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу. Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно було арештовано, сидів у Харківській в'язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'явили нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романі «Сад Гетсиманський». Під час Другої світової війни[ред. • ред. код] Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один із своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»). У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле»[6]. У березні 1945 Багряний перебував у Карпатах у селі Даба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Івана Багряного. Саме у цей період він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових держав», моїх запеклих ворогів».[7] В еміграції[ред. • ред. код] 1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими „розенбергівськими штабами“, в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через „оунівське підпілля“. Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Лео Мол[8]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965. Сім'я[ред. • ред. код] Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя[9]. На еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини)[6]. Їхні діти: Нестор і Роксолана[10].
